Ракурс історії

   18 травня в Україні та світі згадують жертв депортації та геноциду кримських татар. День пам’яті започаткований 12 листопада 2015 року постановою Верховної Ради України. Тією ж постановою ВР депортація з Криму кримських татар визнана геноцидом кримськотатарського народу.

   Вранці 18 травня 1944 року силами НКВС розпочалася депортація кримських татар з батьківщини. За офіційними даними, під час головної хвилі депортації (18-20 травня) було виселено 183 155 осіб, головним чином в Узбекистан; невеликі групи татар було виселено в Казахстан, Таджикистан та в Росію. За наслідками депортації загинуло, за різними даними, від 15 до 46% татар.

   Згідно з офіційною радянською версією, «виселення» було пов'язане з «масовим дезертирством» 20 тисяч кримських татар на початку Другої світової війни, а також з нібито їх «тотальним колабораціонізмом» під час нацистської окупації півострова. Однак реальна кількість дезертирів серед кримських татар була порівняна з кількістю перебіжчиків інших національностей. До того ж, колективне покарання було заборонене ст. 50 чинної тоді Гаазької конвенції 1907 р. «Про закони і звичаї сухопутної війни». На думку багатьох істориків, Радянський Союз готувався до війни з Туреччиною за протоки Босфор і Дарданелли й «зачищав» у 1943-1944 роках Кавказ і Крим як тилові райони від можливо нелояльного населення.

   На підставі доповіді Берії, який пропонував «140-160 тисяч татарського населення» виселити до Узбекистану «для використання на роботах як в сільському господарстві — колгоспах і радгоспах, так і в промисловості і на будівництві» 11 травня 1944 року Державний Комітет Оборони СРСР прийняв постанову №ГОКО-5859, якою, серед іншого, наказував силам НКВС СРСР завершити депортацію до 1 червня. Вона розпочалась на світанку 18 травня 1944 року і закінчилась у рекордні терміни — о 16-й годині 20 травня.  На збори давали в середньому до 15 хвилин. Офіційно всій сім'ї дозволялося брати з собою до 500 кг речей і продуктів, але в реальності все обмежувалося ручною поклажею (а іноді й без неї). Виселенців звозили вантажівками до залізничних станцій, де поміщали в товарні вагони або відразу, або 1-2 дні потому. Час ешелонів у дорозі – 2-3 тижні. Під час транспортування тримали впроголодь, а померлих ховали вздовж залізничних колій або просто скидали з вагонів. Майно кримських татар, що залишилося на півострові, пізніше описували і здебільшого передавали переселенцям з Росії та України.

   Значна кількість депортованих (за оцінками — від 15 до 46%) померла від голоду і хвороб у першу ж зиму 1944-45 років. Вцілілих не торкнулась беріївська амністія 1953 року і до 1956 року вони мали статус спецпоселенців без права залишити місце проживання під страхом кримінальної відповідальності. На відміну від інших депортованих народів, які повернулись у рідні землі до кінця 1950-х років, кримські татари формально отримали таке право лише в 1974 році, а фактичне — в 1989-у, коли Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і визнала її незаконною і злочинною.